Бути в ефірі – не страшно...

Майже кожного з нас на третьому–четвертому роках навчання починає лихоманити. У студентських головах, з’являються дивні для викладачів конструкції типу «Що я тут роблю?» Питання це постійно видозмінюється, але з моменту ясної рефлексії студентською головою рідко лишає бідолашну.

Найчастіше, здається, цим питання задаються журналісти. Мені пощастило – я належу саме до цього народу. Не скажу, що дуже довго дозволяла відчайдушним воланням їсти частину мізків, призначених для навчання, але коли виникла можливість попрацювати на радіо, погодилася без роздумів і з полегшенням.

Радіостанція із всеукраїнським мовленням шукала легких на підйом та мову молодих людей для регіональних ефірів. Звичайно,у ЗМІ оголошень не було, майбутні радіозірки не з’являються традиційно. І, як невдовзі я переконалася, у цій сфері найбільше шансів має той, хто приходить з власної ініціативи, демонструє ентузіазм і бажання працювати будь де, будь ким, хоча, відмічу, не за будь-які гроші.

Так вийшло і зі мною: за два тижні після співбесіди у Києві я знайомилася з одеськими ведучими, ще за 10 днів мене випустили в ефір. Чи страшно говорити в ефірі? – може спитаєте? Та ні... Слухати себе опісля – страшніше. Саме тому, щоб не розчаровуватися, мені порадили попервах не слухати свої записи... І готувати папірці, читати текст, аби не збиватися з ритму самої програми. А посадили мене за пульт та мікрофон вести програму на слухацькі замовлення. Виходила вона двічі на добу – під вечір та в обід по годині відповідно, і перші два місяці ці години були довжелезними, гіркими на помилки (на які, щоправда, окрім мене рідко хто звертав серйозну увагу). Два місяці знайомства з сучасною західноєвропейською поп-музикою, зі світом шоу-бізнесу, який до моменту роботи був мені індиферентним.

Мої вечірні стреси дивовижно поєднувалися із ранковими іспитами, денними майстр-класами із техніки ефіру та уроками реклами у полудень. Від такого інформативного наповнення рятувала пора позауніверситетських процесів – літо. Усе навчання відбувалося безкоштовно з мого боку, а за вечірні хвилювання ще й платили гроші! До речі, радіо, як виявилося, штука, що полюбляє таку „безкоштовність”. Ця сфера взагалі призначена для тих людей, що люблять та вміють домовлятися. Мої неодноразові візити до києвської студії постійно мене у цьому переконували: на взаємовигідних умовах нам щодня привозили піццу, надавали зв’язок, авто, найкращі місця в театрі. Погодьтесь, важко відвернутись від такої „халяви”. Та все-таки відвернутися прийшлося. Прийшла осінь – пора університетської флегматії, структура, у якій я на той час „працювала відпочиваючи” почала поглиблювати свої широкі зв’язки. Відтепер, окрім двох годин щодня, вона вимагала від нас 12-годинної віддачі і постійного перебування у студії. Відвернутися прийшлося вже тоді, коли голос почали впізнавати, програму асоціювати із іменем і коли нарешті помилок стало стабільно менше за особистих досягнень. За одну годину нахабства на співбесіді я отримала трошки проблем у навчанні, проте вісім місяців неповторних емоцій, досвід, купу знайомств і величезний масив корисної і потрібної мені інформації. Можливість використана, йдемо далі :).

Сана СУЗАНСЬКА,

4-й курс, «журналістика»