 |
 |
Выбрать другой номер
В номере:
Студ-line
Факти
Сторінками ОУ
Разное
Спорт
Литстудия
Пам’ять
Конференції
Події
FM-новости
"Одеський університет" | |
Адреса редакції:Одеса, вул. Щепкіна, 12, 4-й поверх, к. 42,
тел.: 23-84-13
email |
|
 |
|
|
 |
|
|
|
|
Усе життя на колесах
Якщо ви живете на Поскоті, то моя розповідь здасться вам до болі знайомою і звичною. Кожен день справжнього поскотчанина починається з барикадного стояння на обпльованій зупинці у колючому до ню тіла холоді серед напівдрімотного, напівзбуреного ранковою необхідністю кудись їхати натовпу. Зіваючи, пускаючи у холодну площину гарячі вітерці подиху, мовчазна юрба студентів і робочого класу з трепотом і дратівливістю чекає на кінцевій зупинці свого білого «мерседесного» або жовтенького «богданівського» маршрутного коня. Хтось курить, хтось намагається завести бесіду зі знайомим одночеканцем, постійно схвильовано поглядаючи на ряди маршруток, що стоять неподалік. І ось настає апогей хвилювання – жовтенький автобус потрошки набирає ходу до зупинки. І всі, як одна зомбована маса, різко спрямовуються у той бік залізного прибульця, самовіддано кидаючись під колеса «Богданчика» 242-го маршруту, немов це остання автівка, яка може врятувати люд з місця неминучої катастрофи. Ти намагаєшся не пройти, а саме пропхнутися до розкритих дверцят автобуса, однак – марно: тебе просто вносить у салон збуреною хвилею інших пропиханців. Напевне, ви колись бачили картину Брюллова – «Останній день Помпеї», якщо так, тоді вам легше буде уявити майже схожу замальовку, тільки з іншою назвою: «Остання маршрутка з Поскоту». У цьому сум’ятті чиїхось сумок, папок, облич, одежі, ти, нарешті, розумієш сутність свого життя (хоча б на цей момент): залізти і сісти! Все – більше тобі нічого не треба! Десь чуються крики одного закоханого, який, сівши і радіючи досягненню мети, раптового згадує десь щось забуте, а саме свою кохану кралю: «Олено, Олено, де ти, сонечко!»... Однак його гукання марні і безнадійні. Та хлопець і не думає вставати зі свого героїчно здобутого місця.
Дехто ж вирішив не кидатися на амбразуру і випробувати своє щастя в іншій маршрутці, хоча розуміє, що це ризикована справа, що може закінчитися страшним запізненням.
У такі важкі ранкові моменти найбільшу насолоду зорові й душі може принести омріяний напис лишень з трьох цифр – «205» . Це номер маршрутки, що йде коротшим шляхом через Морвокзал і прибуває до університету хвилин на 20 раніше. «20 хвилин? Дріб’язок якийсь!» – скажете ви. А я вам відповім, а інші студенти з Політеху й ОНУ підтвердять, що цей час врятовує життя, тобто студентське життя, бо летиш щосили на пару і запізнюєшся на хвильку – то стій під дверима, а відмічають, що й зовсім не був. Потім – відпрацьовка та згаяна лекційна інформація. Де ж тут справедливість?! Невже ніхто з викладачів не мешкає на «посьолку», невже ніхто не переживає оті щоденні годинні незручності й страждання від поїздок?!
Ну, а якщо ти один з тих улюбленців фортуни, якому все ж таки вдалося опинитися в автобусі та ще й сісти (!), то можна за тебе порадіти, навіть позаздрити. Спитаєте: у чому ж тут підфартило, коли ти лишень опинився в автобусі? Ну ви, певне, зрозуміли б це на усіх наступних зупинках по Поскоту: не всі охочі потрапляють в салон, адже маленька маршрутка не здатна везти більш, ніж 40 людей шпротенізованої, спельменізованої маси... Хоча одеські водії з яскраво вираженою жадобою до грошей (далекі від законів фізики) завжди думають інакше і випробовують свого залізного коня або ж на витримку, або ж на гнучкість за принципом – «авось влізе».
Нарешті, ти опинився у салоні, й не просто у салоні якогось автобусу, а в цілому новому світі 242-ї маршрутки, де панують «свої» закони, диктовані маршрутною юрбою і пихатим Водієм-королем Автобусного царства. Так, се і справді царство, де навіть існує класова ієрархія маршрутного населення, однак вже не за матеріальними статками, а за зайнятим місцем в салоні: сидиш – вельможа, ледве тримаєшся за залізні баляси чи за сусіда з залізними нервами – вже трохи нижчого класу. Сподіваюсь, що в кишені твого одягу чи сумці ніколи не побувала рука плебсу-злодюжок, що порпаються у замріяних господарів грошовитих гаманців і мобільних телефонів.
Тільки маршрутка набирає ходу, проїхавши декілька зупинок, як тут – СТОП!.. Починається жахливіший момент (якщо се можна назвати моментом) у тривалих мандрах поскотчан – півгодинний-годинний затор, під час якого люди перевіряються на витримку і перш за все –культурну вихованість. Хоча небагато складають іспит з цих простих людських дисциплін, тому нерідко можеш почути: «Прибери свій зад і затули пельку, бо вони будуть бігти за автобусом!» Ну то не будемо зупинятись на подробицях задушливого багаточасового стояння, адже при читанні цієї статті в кожної людини з Поскоту з’явиться досить багато своїх неприємних спогадів (особливо, якщо вона перебувала у колах стоячого класу).
Правда, в тебе у заторах з’являється досить часу, щоб розгледіти оточуючий тебе люд. Цікаво, про що думають ці різні за зовнішньою будовою і внутрішньою місткістю істоти. Можливо, тут сидять сенеки чи конфуції, що, либонь, з окремих ниток чужого й свого світогляду плетуть тонке павутиння розуміння сутності життя. Дивишся: дехто зі студентів, що сидять, повторює недовчені вчора конспекти, а дехто з них, або ж ігноруючи науку, або ж і справді підготовлений, слухає музику на своїй хвилі. Однак більшість доглядає жорстоко відібрані ранковим будильником сновидіння. Також в автобусі можна почути останні новини політики, економіки, суспільне невдоволення чи задуми якоїсь нескори, найсвіжіші плітки або ж палкі історії кохання, що гідні сторінок стовідсоткових майбутніх бестселерів.
Проте через якийсь час маршрутка знов швидкує вперед. За вікном біжать картинки знайомих вулиць, будівель, магазинів, рекламних бордів, лунають вже звичні вуху назви зупинок: «Мост... Петра Великого… на Буніна… Привоз… Політех».
«На Довженко!» – ось і моє місце призначення. Нарешті можна ковтнути свіжого повітря, щоб освіжити душу і голову. Тепер треба поспішати, бо стрілка годинника вже з’їдає останню чверть циферблату, показуючи за 10 хвилин восьму. Разом зі збуджено-сонним студентством починаєш свій буденний шлях проспектом до університету. У повітрі можна легко відчути аромат нових парфумів розфарбованих студенток, дух від смачних кафеських пиріжків, що поєднується з ранковими пахощами природи... Приємно, дійсно приємно стає на душі. Хтось зі знайомих озиває тебе і привітно здоровкається: «Доброго ранку!» І справді: всього два таких простих слова, а як вже багато сказано ними: ранок і справді добрий.
Юлія Зінченко
|
|
